Найцікавіші речі в місті Кіото трапляються вночі. by Levko Ivanchuk

Самурай - турок за роботою

 

Для тих хто відкрив цю сторінку щоб прочитати про красу нічного Кіото, його туристичні принади і не тільки туристичні, до побачення. Я в Японії живу, а не подорожую, тому туристичні речі читайте в довідниках і вікіпедіях, а тут - справжнє життя. Як воно є. 


Була то глибока ніч суботи. Ми тільки вийшли з караоке - клюбу, добряче напившись і наспівавшись, ми стали шукати нічну поживу, бо були капець як голодні. Боженько мій, дякую тобі що ти породив таку націю як турки, бо, незважаючи на те що вони в свої часи палили наші села і брали українських дівчат у полон, з того часу турки перетворилися з раси варварів і забіяк на міжнародну расу нічних годувальників, бо саме вони своєю хитрістю і мудрістю винайшли таку нічну страву як кебаб. 
Коли їхній свяченний Аллах заходить за горизонт разом з сонцем і двома бабами, то, само собою, він вже не в стані побачити як саме грішать його віряни. Турок живе життя вночі, бо саме вночі його гріхи невидимі не тільки його друзям, а і всевидячому Аллаху. Саме тому нічне харчування турка успішно ставить всі галочки і у нашому списку гріхів. Але досить про гріхи, бо ця історія не про них, а про кебаб. Їжа в холєру проста - крутиш на палці купу м’яса цілий день у всіх на виду, відрізаєш куски довжелезним ножем, кидаєш в сякий-такий салат, заливаєш то все діло якимсь соусом - і даєш голодаючому. Рецепт на диво простий, але всі геніальні речі є перш за все простими. Кращої їжі для п’яної людини, котру голод злапав за яйця ніби зненацька, просто не знайдеш. Швидко, смачно і не дорого. М’ясо - є, овочі - є, булка - є, смак - іноді теж є. Коли ми прийшли до турка в Кіото по кебаб, овочів в нього, на жаль, не було. 
Закінчилися овочі, сказав турок. Насправді він ніфіга не був турком - то був чистокровний нащадок самураїв, з косими очима і довгим, чорним волоссям. Я звичайно не експерт і по фейсу людини не можу визначити ціле родинне дерево, але чомусь мені здалося, що оскільки в нього в руках довгий ніж для кебабу, значить він - самурай. Короче, сталася катастрофа. Перед японцем (тобто турком) були четверо п’яних та голодних людей, які, пускаючи слюні і тримаючи гроші в руках, спокусливо дивилися на добрячий шмат м’яса, який ледве крутився на тому патику. Його душа не могла просто так відпустити нас в ніч темну, голодними. Власне він теж був п’яним, бо за той час що ми там стояли і виясняли з ним подробиці відсутності необхідного для приготування провіанту, японець встиг випити гранчака зо два саке з іншими, більш тверезими гостями. Скільки він випив до того - ніхто не знає. 
Чесно, нам було всеодно, є в нього овочі чи ні. Ми бачили м’ясо ще з вулиці, а це значить, що хавчик є, а це, в свою чергу, значить що його можна добути і згодом з’їсти. Єдина людина, якій було не всеодно, це турку, бо його довірлива і добродушна голова не сміє порахувати іншу ціну за кебаб без овочів. Він взяв до руки телефона, щось там швиденько написав, поліз в холодильник, з якого витягнув один-єдиний помідор, і включив газ на духовці. Палка почала крутитися швидше, і зовсім скоро м’ясо вже було нагріто до потрібної температури. Тим часом турок успішно випив ще зо два гранчаки саке з іншими відвідувачами, ніфіга не запропонувавши нам. Напевно, в його японській голові ніяк не влазилось те, що ми могли і навіть хотіли випити з ним за компанію, байдуже що ми чекали на їжу посеред ночі. Тим часом я сушив кросівки біля обігрівача який комфортно розташувався біля стіни, тим самим блокуючи теплопостачання іншим відвідувачам, які були від цього дуже не задоволені. Як виявилось за цілий день дощів, в моїх себто нових кросівках дірок більше, ніж ви самі знаєте де, і вода в них заходить так само легко, як ви самі знаєте що і куди. Я не дуже був зацікавлений в переговорному процесі і тупо кайфував від тепла, яка гріло мої ноги і спокійно чекав на їжу, байдуже - з овочами чи без. 
Турок чи то японець мав інші плани. Не знаю як у турків, але в японців все, абсолютно все завжди схвачено. Вони знайдуть вихід з любої ситуації, лиш би догодити тобі, бідному туристу, в біді. Ми були в голодній біді, а японець був наш месія цієї ночі і тут, бац, у нього немає овочів. Ну шо за неподобство? Швиденько, оперативними діями, було задіяно запланований план-перехват, згідно з яким було активовано спеціального агента, а саме якусь товсту бабу, котра, оперативно вторгшись в якийсь хрен знає який магазин, купила там всі шо треба овочі, і, продираючись крізь дощ і різних вуличних путан, доставила овочі в місце дислокації св’ященного м’яса - тобто, до нас. Вона швидко, шоб ми її не бачили, передала пакунок турку-японцю-самураю, бахнула саке і повернулась на висхідну позицію, чекаючи подальших наказів з кебаб-штабу. Грізна турецько-японська дисципліна зробила своє діло, і дуже швидко, за допомогою самурайсько-турецької катани, турок-японець настругав капусту, той один-єдиний нещасний помідор і огірки, запакував то все в булку, залив туди соусу і дав мені. Чесно, я був в шоці, але мені було так добре і тепло в ногах, що мені було байдуже яким був шлях того кебабу до мене коли я нарешті його отримав. То був найсмачніший кебаб у світі, бо саме в той момент я нарешті сушив свої мокрющі ноги і заповнював свій шлунок чимсь іншим, ніж вибухонебезпечна суміш пива, кальяну і будь-якого іншого алкоголю, який попадався під руку.

Враження: Український день в Йокохамі by Levko Ivanchuk

Подив і широко відкриті очі

Саме так можна описати свій стан коли я побачив на екрані Фейсбуку слова "ウクライナDAY・Ukraine DAY・Український День" - 19 жовтня, Шін - Йокохама. Я поняття не мав де та Шін-Йокохама. Та я добре знав те, що 19 жовтня я буду там, де будуть свої люди - в країні, де я був певний в тому, що дуже малоймовірно зустріти когось зі рідних країв. Я глибоко помилявся ... 

Моя подорож до Йокохами виявилась спокійною - прямий поїзд з мого містечка Вако - сіті завіз мене до станції Йокохама. Проте, лише через 5 хвилин я усвідомив, що та приставка Шін віддаляє моє справжнє місцепризначення на ще 20 хвилин поїздом. Не біда - швидко заскочивши на JR поїзд, я попрямував до своїх. 

Йокохама трохи відрізняється від Токіо. Тут менше людей і новіша архітектура. Таке було перше враження. Треба буде неодмінно туди повернутись, проте, наразі я частіше дивився на карту - не хотів запізнитися і пропустити все на світі. Знову. 

Чудове саморобне оздоблення, дуже строгий народний стиль.

Цікаво так - ось є такі острови, як Японія - і навіть тут мені вдалось зустріти чудових людей з усієї України. Переважна більшість - жінки з Києва, центральної і Східної України. Звичайно, були Львівські люди, також з Хмельницької області. Також, вдалось особисто поспілкуватись з повноважним послом України в Японії про "гарячу" тему інформаційної війни. Проте, все по-порядку. 

Організація - чудова. Те, що не завжди вдається діаспорі в Канаді, в Японії не викликало ніяких проблем. Приміщення було дуже достойне - було організовано Українську кухню, продаж цукерок Порошенка і Українського вина з Криму. Зауважте останнє. 

Крім того, була лекція на Японській про Україну, яка користувалась великою популярністю серед Японських відвідувачів. Зрештою, я сам собі трохи послухав, проте з іншою метою - вивчення Японської. Цікаво слухати про Козаків настільки дивною мовою ...

Ще було організовано показ мультиків для дітей, а також дитячий куточок. Малювалися писанки і робилися ляльки-мотанки. Будь-хто міг вдягнути вишиванку і сфотографуватися з українськими дівчатами. З певних причин я утримався. Ну майже.  

Пізніше, розпочалась культурна частина. Спершу, промова посла. Спокійний, зважений, Український чоловік. Розповідав про важкі часи, про всім відомого агресора, про силу волі і наостанок закінчив свій виступ словами "Слава Україні". Тут все в порядку. Зрештою, трохи пізніше, в особистій розмові він сказав, що треба давити, по всьому світі давити ворога. Японія не може і не повинна стати виключенням, адже, згідно його словам, тут ведеться активна пропаганда з сторони Росії. У мене не має причин йому не вірити - люди на роботі були без поняття що відбувається дома. Тепер всі чітко знають навіть хто такі "кіборги" і без проблем можуть переповісти історію розвитку Майдану. Свою роботу я зробив. 

Також було багато співів і танців. Дуже сподобалися 3 речі - подружжя українців з Кіото чудово вправлялися з традиційними Японськими інструментами кото, дівчинка з Києва, яка співала Японською і виступ бандуристки, Катерини Гудзій. Японці були в шоці від всього, людей було дуже багато - зал не те що був заповненим - нові крісла все доносили і доносили. Загалом, десь 400 людей відвідали цей захід. Я маю честь бути одним з них. 

Наостанок, дуже хочу подякувати організаторам за запрошення на вино і пиво після цього св'ята. Було дуже приємно поспівати Українських пісень в колі хоч і незнайомих, але дуже близьких мені людей. Дякую Вам велике. 

 

 

Камакура і Еношіма: подалі від Йокохами та ближче до моря by Levko Ivanchuk

Дивно, але в Токіо дуже важко зустріти туристів. Звичайно, вони існують. Іноземців помічаєш одразу - вони яскраво відрізняються від Японців, практично, в усіх аспектах. Проте, кількість місцевих настільки переважає хоч і не малу кількість туристів, що вони просто губляться в тій величезній массі людей, яка ходить, їздить і насолоджується містом щодня. Туристи губляться не тільки в натовпі, але й в мові, культурі і манерах. Зрештою, хоч я і намагався вивчити бодай щось перед тим як порушити Японський спокій своєю присутністю, я повною мірою входжу до лав неосвідчених і дурнуватих туристів, які не знають нічого, крім основних речей і понять. Насправді, Японцям всеодно хто ти - вони пробачають всі маленькі невдачі і дуже радіють і дивуються, коли чують бодай найпростіше Японське слово з уст іноземця. 

Цей дивний феномен було яскраво помітно в Еношімі - красивому острові на березі океану, подалі від великих будинків і шаленого ритму. Раджу збільшити наступну фотографію, клікнувши на неї - думаю, Вам сподобається. 

Захід сонця по дорозі до острова Еношіма. Японія дійсно має чудові краєвиди коли мова йде про різні ефекти сонця

Спершу, звісно, ми відвідали Камакуру. Це таке собі маленьке туристичне містечко близько Токіо. Звичні магазинчики, храми і велика статуя Будди. Якщо чесно, після побаченого в Кіото - нічого вражаючого тут немає. На фото варто клікнути. 

Досхочу насолодившись культурою і смачною їжею, ми пішли власне на острів. Спершу, слово 'острів' мабуть не дуже доречне, але саме так його називають. Цей острів розташований дуже близько до берега - можливо, пів кілометра, не більше. Він невеличкий - обійти його можна за годинки три. Проте, таке враження що цей острів - це як скеля, яка виросла посередині океану. Цей острів - це фактично одна велика гора з каменю, на якій з покон віків живуть маленькі японці. Красиво живуть, мушу сказати. Острів вони залишили в спокої - крім футуристичної оглядової вишки і маяка, там є лише маленькі будиночки які ховаються в деревах. І багато храмів, культурних точнок.  Японці, як завжди, збудували не один міст який веде до острова, а цілих два. Ідучи назад, нам просто пощастило побачити фестиваль феєрверків. Це 45 хв безперервних кольорових вибухів. Тут слова зайві. Нехай фото скажуть все за мене. 

Наразі не має багато часу це все описувати, адже треба бігти голосувати. Слава Україні!

Тиждень два: Як я закохався в Японію ... by Levko Ivanchuk

 

一期一会

- безіменний японець

Ця фраза тепер означає для мене дуже багато. Це тому, що вона була сказана в найкращих обставинах. Вона була як ніколи доречна - саме в цей момент, саме в ту хвилю, саме в тому місці. Тому я закохався в Японію - тут усе має свій час і своє місце.

Насправді, ця фраза дуже проста - один час, одна зустріч. Все в житті буває лише раз. У тебе лише один шанс.

Це була тепла ніч Понеділка. Точніше, одна з перших його годин. Нічого страшного - саме цей Понеділок був вихідним. Саме тому я був в Кіото. Коли мене, на шаленій швидкості, довіз туди шінкансен, мені спало на думку, що я ще ніколи так далеко не заїжджав від дому. Я ще ніколи не був так далеко в подорожі, без багажу - та відчував себе дуже вільним. У мене було 2 з половиною дня часу, щоб робити тут те, що захочеться. Отож, я чемно відмовився від пропозиції піти в клюб, і пішов швеньдятись нічними вуличками Кіото

Після прогулянки і цілком випадкової зустрічі з Майко, я надибав рускій водка-бар "Нагасаки". Тільки рускому прийде в голову назвати бар в Кіото іменем іншого міста. На щастя, він був закритим. Не знаю чому, але саме в той момент мені захотілось м'яса. Отже, я просто зайшов в найближчий якіторі і сів за баром. 

いらしゃいませ!はい、どぞ!

гукнули в мою сторону чотири старих чоловіків. В цій точці ніяких наворотів, але чисто, доглянено. Хороший запах. Навіть дуже хороший. 

どこから来ましたか。

ウクライナじんです。

おおお、あれは大変ですね。

Питається, звідки я. Кажу правду, кажу, що з України. Чоловік широко відкриває очі, раптом всі дивляться на мене - троє чоловіків кухарів-барменів, і ще двоє відвідувачів, котрі сиділи поруч зі мною. Щось між собою перепитуються, майже шепчуть. Каже мені, що там важко. Мені мало що сказати - зрештою, щось сказати важко, бо розмовляти не можу. Проте, в кухаря-бармена було рішення - він спокійно поставив на стійку маленьку круглу тарілочку, на яку поставив маленьку шкляночку. Після чого він витяг велику пляшку, такої ж форми як пляшка вина з плавним горлом, тільки більша. Без знання того, що на ній написано, я знав, що я буду пити. Саме з цієї пляшки, саме тут, і саме після таких слів я вип'ю своє перше в житті саке.

Чоловік, котрий сидів коло мене, багато мені рекомендував - спробуй це, і ще спробуй то. Ми сиділи і намагались розмовляти. Саке допомагало. 

Після цього він попросив листок паперу і ручку, і написав мені цю фразу, яка відкрила цей текст. Це дійсно неймовірно - зустріч була настільки випадковою - шанси того, що ми зустрінемось, що наші шляхи перетнуться саме в цю ніч, просто так були дуже і дуже малі. Та все ж, це сталось. Один час - одна зустріч. Геніальна фраза - сказана, як ніколи, доречно. Я був вражений. Мені більше нічого сказати. Це просто було неймовірно. 

 

Коротко про подорож в Кіото. Спершу, дякую Ромі Заяць за те, що дала можливість в неї зупинитись. Проте ще більше дякую їй за те, що трохи показала Кіото і взагалі за те, що зустрілись на цьому острові - це було неймовірно, направду чудові часи. Неймовірна зустріч, направду. Зрештою, нам завжди вдавалось зустрітись в будь-яких місцях - в Україні, Канаді і тепер в Японії. Чудова зустріч. Думаю, вартує ще одного квитка на шінкансені щоб це все повторити...

Якщо Ви чекаєте на опис Кіото, як культурної спадщини Японії, то, на жаль, у мене не вийшло побачити саме таке Кіото. Проте, я можу порекомендувати чудовий паб, називається Заза ... ем, так, я "мало" що побачив в Кіото. Причин на це дві - 1) В Кіото можна все своє життя вивчати культуру Японії - експонатів, храмів, замків і поховань тут дуже і дуже багато, 2) Ми гуляли до 2 ранку в Суботу і до 4 в Неділю. 

Проте, вдалось побачити Кійомізу, Кінкаку-джі і ... Ранкйо в Арашіямі. Останнє це старий метод риболовлі, коли рибу за тебе ловить качка. Японці просто прив'язують шнурок до шиї качки і кидають її в воду. Підсвічуючи це все вогнем (бо колись були часи без електрики і лампочки) вони чекають, поки качка винирне з води з рибою в роті. Після цього рибалка витягує качку з води і витягує рибу з її рота. Це все спостерігається з маленької лодки з ліхтарями, босоніж, сидячи на традиційному татамі. Романтично і традиційно. Отже, дорого. 

Кіото - інша Японія. Це менше місто, тут менше людей і все ніби спокійніше. Лише тут я зрозумів що успіх Японців - це не кредити з США в 50-тих та 60-тих. Це просто дуже сильна увага до деталей - і так було завжди. Наприклад, величезний храм в Кійомізу збудований з дерева (а не з мармуру) і без жодного цвяха (і, мабуть, без тисячі смертей). Все має своє місце. 

Один час - одна зустріч. Навіть цьому є своє місце. 

Тиждень перший: перші враження by Levko Ivanchuk

Прочитавши наступну фразу, можна сміло пропускати решту тексту. Японія - чудова. 

Не кажу цього тому що завжди подобалась ця країна, і я певний, що люди, які тут були, обов'язково скажуть, що не все тут так добре, як мені здається за неповний тиждень проживання тут. Наразі, ще важко скласти слова докупи і створити якесь більш глибше враження про це місце, проте перші враження часами є дуже точними - вони задають тон. 

Звісно, спершу мушу написати, що суші тут коштують $1.5 (це один з половиною, а не 15) (якщо ми говоримо про 10 ролів за 30 хв до закінчення роботи магазину, коли вся їжа отримує наклейку -50%). Отже, готувати тут у мене не вийде, бо перед такою халявою важко встояти. Ще тут кухня малесенька. Хм ... не знаю що саме мені заважає таки взятися за пательню. Мабуть таки дешеві суші. 

Розібравшись з дешевою хавкою, можна розповідати про те, як я їхав через Токіо в сторону Вако-ші, тобто міста де я живу. Коротко - я весь час дивився в вікно. Всі півтори години я дивився на це місто і не міг зрозуміти, як його побудували. Аналоги цього відчуття? Хм... Мабуть те саме відчуття було в гладіаторів коли їх вперше привозили до Колізею - важко було повірити, мабуть, що люди здатні на таке. Проте, як я в цьому дуже швидко переконався, Японці - не люди. Вони машини. 

Слово "дисципліна" набуває абсолютно нового значення в Японії. Тут це не привід для радощів, відчуття гордості чи правильності. Тут це не призводить до червоних зірок подяки на плечах, чи до відзнак президента або прем'єр міністра. Дисципліна тут обов'язкова і завжди присутня, правила для кожного однакові і для будь-якої ситуації вони існують. Вона просто є, і від неї нікуди не дінешся. Від неї не можна відмовитись. Вона - необхідна. Адже, подумайте самі, коли багато людей зібрати в одне місце, що утворюється - хаос. Тут його немає. Бо натомість є дисципліна. 

Вже зауваживши, що Японці - це машини, спішу повідомити, що вони, в першу чергу, дуже добрі і приємні люди. Вони, слідуючи повчанням "ігноруй все те, що не так", тупо ігнорують всі мої помилки і моє незнання Японської. Правильно, а чому їм треба переживати через якогось іноземця - сам сюди приїхав, нехай сам і вирулює свою ситуацію. Тобто тебе тупо всі ігнорують. Це вже добре - адже ніяка бабка не пристане до тебе з своїми "приємними" побажаннями знищити твій настрій, тим паче виконуючи цю виставу на Японській мові. 

Спішу повідомити, що ми з Вами, любі друзі, дорогі співвітчизники, і, наостанок, товаріщі, зовсім відстали років так на 500 а може і на 1,000. Хто там був в Європі і бачили, як миють вулиці, то я Вам натомість дам Японку яка, з величезним пилососом на спині, щоранку витягує порох з щілин у тротуарі. Відсутність смітників не перетворює Японські міста на сміттєзвалища - тут вже грає дисципліна. Навіть Канада, навіть ті розвинені місця, що я бачив (а це Торонто, Калгарі і Монтреаль) не зрівняються з тим, що є у Токіо. Бо у Токіо є все, і це "все" набагато краще, ніж будь-де, де я був до цього. Ось так. 

Власне, перейдемо до знимок. Мушу спершу пояснити своє місцезнаходження в "Токіо". Насправді, такого міста як Токіо немає. Спершу, було місто Едо, і воно є і досі. Навколо нього є купа інших міст, які настільки тісно переплетені, що та вся плутанина назвалася Токіо. Отож, я гармонійно оселився на краєчку цієї плутанини - Вако ші Сіті, або просто Вако. Це 20 хв до Шібуї, най най району в Токіо. Ще у нас є прямий поїзд до Йокохами, що теж круто. До роботи мені 5 хв пішки і це враховує подорож до кафешки за дешевою кавою. 

Для тих, хто читає це, і сподівається на оповідь про романтичні досліди подорожуючого, то можете відразу викинути такі думки дуже далеко. Тут я для того щоб працювати, а подорожі будуть, при можливості, вліплюватись в прогалини, коли тої роботи не буде. Проте, незважаючи на такі обставини, Токіо я обов'язково зможу дослідити досконало, ну а решта Японії - вибачте, не вийде. Тобто, не вийде досконало =) 

Більше буде потім, коли я більш-менш осяду. Хоча я вже багато чого досягнув - я вже можу випрати свої речі - мені ще багато чого треба зрозуміти і вивчити. おつかれさまです。

タイムホライズン:東京まで1時間 / Горизонт Часу: 1 година до Токіо by Levko Ivanchuk

Здається неможливим, проте, десь за одну годину я буду на літаку, котрий завезе мене до Токіо. Кажіть що хочете, але це місце моїх мрій. Натхненний багатьма фільмами, сцени яких відбувались в Токіо, я нарешті їду туди на доволі довгий час, працювати на справжню Японську компанію - Хонда. Більше того, я буду досліджувати, тобто робити те, чим я ніколи не збирався займатися, та все як спробував, то закохався в науку ще більше. 

Завантажений книгами про Японію, і певними іншими, менш серйозними - такі як книга Кузьми Скрябіна "Я, Паштєт і Армія"  - я сам собі дивуюсь чому, до речі, але все ж, в літаку саме такі речі мене розважають. Читати про совєцьку армію дуже смішно, але це дуже яскраво показує причину трагічних подій сьогодні. 

Також, в аеропорту Мюнхена є публічні USB зарядки для телефонів і планшетів. Зручно. Проте мій професор з Комп'ютерної бепеки, такий собі Майкл Зап, точно би сказав своє слово стосовно цього ляпу, і до чого це може привезти, особливо тих, хто мають Android. Тому заряджаю свій iPod через ноутбук. Хоча ... мережа всеодно в аеропорті відкрита, вони і так вже мають усі мої дані, тому ... яка різниця? 

Гід по Японії від Lonely Planet (так, я направду настільки Американізований в своїх звичках)  радить мені розслабитись і насолоджуватись Японією. Забути про свої переживання стосовно етикету і просто насолоджуватись. Ну, поки що немає чим насолоджуватись, Німеччина - це Німеччина, нічим насолоджуватись тут :-) Проте, мені справді подобається їхній аеропорт, тут дуже зручно. Значно краще ніж та туфта яку зробили в Торонто, ну а Вінніпег ... ех, відстали Ви надовго. Можливо, Ханеда мене ще більше здивує? Хто зна ... 

Ще одна смішна штучка - зал для курців. Дуже модно зроблений, виглядає - супер, місця купа, але, коли проходиш повз нього, я, як не курець, просто не можу викинути з голови думку, що ці бідні люди сидять там, як в клітці. А прохожі змушені на них дивитися, нещасних. 

Люди подорожують. Тобто, люди дуже подорожують. Будь-куди, в будь-який час, лиш би не зупинятись. Я щасливий, що я є один із них. Поки що. 

Отже, Токіо. でも、いきましょう。

Початок by Levko Ivanchuk

Коротка інструкція: як попасти в Японію. 

Отже, розповім трошки свою історію щодо того як власне склалось все так, що мені вдалось розпочати цю подорож до Японію. Насправді все розпочалось з листа, з простого мейла, в котрому було сказано - "Canada Japan Co-op Program". На хлопський розум це можливість стажування в Японії. На той час я відбував свій другий термін стажування з обов'язкових трьох, працюючи в HCI лабораторії в своєму універі в Вінніпезі. Програма з Японією не є створена моїм університетом - вона підпорядковується UBC, університету в Ванкувері. Проте програма доступна кожному студенту певних спеціальностей в будь-якому університеті Канади, який співпрацює з програмою. Повинен подякувати Gerri Acorn, Linda Latour та Lisa Wise за їхню допомогу і рекомендацію.

Спершу у мене була коротка співбесіда з самою програмою, ще у Жовтні 2013. Тобто це лише відбір на доступ до аплікацій на роботу - банальний і дуже простий тест з Японської, кілька коротких запитань і мене взяли. Далі дали 10 днів щоб оформити аплікації на 12 позицій які підходили мені по спеціальності. Зрештою, лише 8 з них були завершені через брак часу і через те, що 4 з них були просто напросто нецікаві і десь в глибокому Японському селі. 

В Грудні 2013 розпочались інтерв'ю з компаніями, і тоді я спілкувався з трьома людьми - двоє з NTT (це щось на кшталт Японського AT&T), і також з Honda Research Institute. Щодо слова "Honda" то так, це справді дослідний підрозділ тої компанії, яка виготовляє машини, мотоцикли, двигуни, і так далі. Навіть отримати честь інтерв'ю з цими людьми було для мене досягненням. 

Зрештою, я таки отримав позицію в Хонді. Більше тут нічого додати. Їхню пропозицію на семимісячний термін, починаючи з Вересня 2014 року я прийняв одразу. 

Щодо роботи яку я буду там виконувати, то я нічого не можу сказати. Насправді все тому, що наразі я знаю дуже мало, а коли буду там, то відразу підпишу документ - і тоді просто не зможу нічого сказати. Тому це залишиться секретом. 

 

Поїздка в Японію почалась, як не парадоксально, з поіздки в Київ. Рано вранці, приїхавши в місто яке я ніколи не любив, мені згадалось те саме почуття, яке я переживав в 2010 році, коли їхав ще до Канади. Це почуття, ніби у тебе забирають душу. Точніше, ти сам її здаєш в пачці документів через кулетривке шкло. 

Мені повезло, бо вкотре здавати свою душу я приїхав не сам. Моральна підтримка завжди важлива, і цього разу вона була такою ж, як в 2010 - нічого не змінилось. Лише Київ став ще більшим і бруднішим, на Майдані Незалежності зв'явився легалізований табір бездомних пияків, котрий ще зовсім недавно називали просто "Майдан", а люди виїжджають, чи радше, евакуюються з країни так само як і 4 роки тому. Невтішна і сумна картина, проте, я не відчуваю абсолютно нічого до того, що бачу навколо себе в Києві. Те, що тут бачать мої очі ніяк не може мене зачепити, мабуть тому, що мені давно все одно.

Київ, яким його бачать туристи з фотокарток та журналів. 

Той самий Київ, що на фото зліва, лише трошки розвернув камеру вліво. Краєвид зіпсований недобудовою, будкою та іншою нечистю.

Приємним було доволі таки спонтанне рішення не користуватись громадським транспортом. Посереднє знання Києва допомагало більш менш орієнтуватись в місті, а рішення куди іти і що робити приходили самі по собі. Згадується один момент, коли двоє приємних туристів з Росії вирішили запитатись у нас, як пройти на Хрещатик. Оскільки ми були близько до Михайлівського собору в той момент, ми просто вказали їм на Майдан і після того порадили їм повернути направо. Досі не знаю чи це було правильною вказівкою, чи ні, але хто ще покаже дорогу москалю в Києві, як не Львів’янин і Львів'янка ... 

Київ закинутий: сміття, зайва реклама, незаконне будівництво. 


Власне, про Львів'янку. Подорожувати самому зазвичай ... самотньо. Це я добре знаю. Лише цього разу мені дуже пощастило, бо у мене була чудова компанія! Зрештою, оскільки це була її ідея дістатися до острову через Парковий міст, щоб просто помочити ноги в Дніпрі, закину ще кілька фотографій власне з того процесу. Незважаючи на те що Дніпро направду дуже брудний, і пляж також потребує догляду, це було не так вже і зле. 

Не буду згадувати поїздку назад до Львова, бо у мене складалось таке враження що мене везуть назад в СССР через час в страшенно гарячому вагоні з якого безжальна провідниця нас викинула в 4 ночі чи то вже ранку. Київ виконав свою функцію - мовчки, як завжди. Наступна зупинка буде вже Японія ...