Знявши взуття в літаку я відчув себе досить дивно адже я знав що лише через дві години мені доведеться знову одягати його назад. Саме той факт що переліт настільки короткий збентежив мене. Я почував себе ніби не в своїй тарілці. Десь хвилин десять не міг зрозуміти у чому справа. Дійсно, чому я настільки некомфортно почувався саме через те, що переліт тривав лише дві з половиною години? Адже це була єдина причина - навіть відсутність місця для моїх не надто коротких ніг не заваджала. Безліч разів я перелітав різні океани та континенти, а одного разу, після трьох годин у небі, навіть повернувся назад у те місце, з якого починав (звісно, летівши три години назад). Проте тут, у цьому доволі середньому літачку, я почувався так, ніби літав вперше. Ці відчуття були не тому що переліт довгий та відбувався над величезною та глибокою масою води - а саме тому, що він був цілком протилежним. Він був коротким та невимушеним, легким та швидким, без зайвої мороки та проблем. Начебто звикши до мінімум 10 годин безперервного польоту, я не міг знайти собі місця на дві з половиною години. Як дивно ...
По дорозі намагався дочитати казку яку я вже мучив пів року. 雪女 або снігова жінка. Кожного разу я розпочинав читати казку спочатку, розшифровуючи великий обсяг слів яких я ще ніколи не вчив. Цього разу Аня позичила мені миттєвий електронний перекладач і з ним справи пішли набагато швидше. Читаючи текст зверху вниз та з права наліво я намагався зрозуміти історію про двох робітників які застрягли у хатинці під час снігової бурі. Врешті решт я покинув цю справу - казка, як і багато речей з Японії, стала занадто дивною для цього вечора. Щоб продовжити, мені був необхідний сильний напій, а вони на бюджетних літаках занадто дорогі та зовсім не міцні.
Врешті решт, або зовсім швидко, літак доторкнувся землі і ми вийшли на холодне повітря Копенгагену. У цей момент я знову відчув себе дивно саме тому що майже нічого не змінилося - клімат, який я покинув у Києві, начебто перенесли зі мною у Данію. Аеропорт виглядав майже так само, і якби не попереджувальні наліпки на автобусі Данською мовою я б і не подумав що ми взагалі кудись летіли. Чесно, якби мені сказали що літак просто дві з половиною години кружляв над Києвом а потім просто сів назад - я б одразу повірив. Брак змін знову збентежив мене - зазвичай я звик до посадки у холод поза -20 градусів, або у тепло за +30. Тут не було змін. Ми з посмішкою зареєструвалися в Данії, показавши наші паспорти і, купивши квиток на транспорт через мобільний додаток та сівши у вагоні метро, за 15 хвилин уже були вдома. Тут я зрозумів що я уже точно не в Києві, де добирання з точки А до точки Б забирає мінімум 30 хвилин. Навіть якщо фактична відстань - 6 км, що цілком спокійно можна пробігти за той самий час. У мене ще ніколи не було подорожі у Києві яка займала менше ніж 30 хвилин - чи то машиною чи метро чи трамваєм. А у Львові і поготів...
Під час прибуття я абсолютно нічого не знав про те, куди їду. Це незвично для мене - зазвичай я приділяю багато часу вивчанню місць, куди збираюсь їхати. Прилетівши у Японію, я без Інтернету та карти заїхав до свого містечка - Вако-ші, пройшов 5 хвилин до власного будинку, піднявся на 8 поверх та, ввівши пароль на панелі на дверях, зайшов до квартири. Лише після того як я прийняв душ та перевдягнувся мені перетелефонували з роботи. Я сказав щоб не хвилювалися, я уже у квартирі. Японець приїхав через 5 хвилин. Бідолаха, мабуть, переживав що я зайшов у чужу квартиру - у Японії це дуже легко зробити. Проте, переконавшись що я знаходився саме там де і повинен жити наступні 7 місяців він був вражений. "Ніхто з попередніх студентів ще ніколи не знаходив свого житла чи навіть нашого офісу!" - сказав з захопленням він. Дивно - територія корпорації Хонда в тому місті займала величезний шмат території який було дуже важко пропустити - у певних місцях навіть були знаки "Хонда" з позначкою куди йти. Тому, по прибутті в Копенгаген і не маючи ніякого уявлення що це за місто, що тут є цікавого і що я буду тут робити наступні три дні я, знову ж таки, почував себе непевно. Спеціально нічого не вивчаючи, я залишив цю справу Ані - як вона і просила у мене. Вона дала мені чітко зрозуміти що це не мій клопіт і мені довелося з нею погодитись. Тому, я лише знав як добратись до квартири - врешті решт бронював її я - але що робити далі я не знав взагалі нічого. Це також було дуже дивно для мене...
Коли ми проходили повз будинок, у якому ми мали жити наступні кілька днів, мене вразила одна річ - ніхто не затуляв вікна шторами. Всі, без виключення, вікна доволі довго житлового 5-ти поверхового будинку були повністю прозорі. Так, ті що на першому поверсі також були прозорі. Був вечір і можна було спостерігати за людьми які жили у цьому будинку як за рибками в акваріумі. Чоловік на першому поверсі дивився новини, сидячи на дивані та попиваючи вино. Жінка-сусід читала книгу, загорнувшись у грубий коцик. Якщо вас цікавить що вона читала - запитайтесь, я бачив.
Звісно, наша кімната не мала фіранок, але й була на останньому, 5 поверсі. Власниця пояснила нам що у нас ще є пів години щоб добряче зекономити та встигнути в магазин і купити нашу вечерю там. Це був звичайний, маленький супермаркет посеред житлового кварталу - не такий монстр, які будуть за містом, де закупи іноді тривають один день і потрібно велику машину щоб усе це звідти вивезти. Та все ж, цей маленький магазин був надзвичайно повно напханий всякою їжею. Продукти буквально вивалювались з полиць, ними були напхані плетені кошики які стояли між рядами. Вибір був колосальним - тут можна було купити стільки здорової їжі, що коли ти, дійшовши в секцію з чіпсами та пивом, вже просто фізично не зміг би взяти більше з собою до каси. Ми накупили різних оливок, помазанки з в'ялених томатів та песто, різне м'ясо на канапки, хліб та велику пляшку сидру. Це не була вечеря після якої ходити не зможеш - але наїстися нею було легко.
На другий день падав дощ. Не те що я був проти дощу. Власне, не знаючи що тут робити, не роблячи ніякого "попереднього дослідження", я залишився без жодного уявлення про місцевий клімат. Мабуть, саме тому дощ мене зовсім не розчарував, хоч і був доволі сильний. До того ж, погодні умови мінялися моментально. Небо, що 5 хвилин тому нагадувало сонячний день, замінювалося на вітер з дощем зовсім непомітно - і так само знову заспокоювалося, неначе неспокійна, галаслива дитина. Дивлячись на небо та відчуваючи сильний вітер, я зрозумів чому тутешні люди полюбляють сидіти дома та спостерігати за змінами через вікна, на котрих немає фіранок. Так щонайменше сухіше. Погода не була "екстремальною" - тут не було ніякого землетрусу, серйозної мінусової температури чи тайфунів. Проте, там де їй бракувало драматичності, вона точно надолужувала в упертості. Погода уперто змінювалася, таке враження що лише заради змін. Проте, ця мінлива погода пізніше наштовхнула мене на іншу думку - але про неї пізніше.
Ми просто ходили вуличками і весь час нам, часами під сильніший, часами під слабший дощ, розповідали про історію країни та міста. Ми слухали про вікінгів та місцевого короля, котрий об'єднав багато ворожих племен. Звався він Синій Зуб, в перекладі, і його ім'я зараз носить технологія Bluetooth, а логотип цієї технології - це його герб. Цікаво, коли технологію, яка дозволяє пристроям спілкуватися між собою, називають в честь короля, який сам чудово вмів спілкуватися з ворогами. Так би мовити, це цікава ідея для дизайну назви та логотипу - надавати чомусь цілком новому легітимності та "багажу" історії через якійсь логічні зв'язки. Не те що це якимсь чином робить Bluetooth кращим в технологічному плані - особливо початкові його версії - але це говорить про те, що місцеві люди високо цінують дизайн повсякденних речей. Я, звісно, не помилявся - все це стало очевидним коли ми зайшли до музею дизайну.
Не розумію як можна поєднувати слова "музей" та "дизайн". Так само як 日本科学未来館 - Національний японський музей новітньої науки та інновацій. Це ж абсурд! Новітня наука, як і дизайн, не може бути, не повинні бути в музеї! Їхнє місце у живому світі, де люди можуть користуватися та вдосконалювати чужі винаходи, творити свої. Проте, у кожного своє бачення що є "інноваційним" а що є "застарілим". Майже вся виставка була новою для мене, проте аж ніяк не для тих, хто керує цією колекцією і тим більше не для дизайнерів. Постійна виставка вартує уваги, як би це не було смішно, але найбільш вразила виставка дизайну крісел. Мабуть тому як саме вони представлені - трьома рядами, у маленьких індивідуальний коробках, між якими є таблички, котрі можна витягнути щоб більш детальніше прочитати про саме те крісло, яке зацікавило. Проте, для нас також була цікавою тимчасова виставка про Японські впливи на європейську школу дизайну. Виявляється, якийсь чудак з Данії довго і нудно збирав насадки на кінець рукоятки для японських катан - самурайських мечів. Чувак збудував собі цілий каталог, цілу бібліотеку з грубого дуба і туди помістилися тисячі тих насадок. Колекція справді величезна.
Ми обідали рибою з беконом на шматку хліба, з сметаною та каперсами. Місцева традиційна комбінація. Колись я думав що Японці харчуються дивно - чого були варті сирі свинячі вуха - але така комбінація інгредієнтів аж ніяк не була звичною. Хоча, було смачно - а я навіть не фанат таких штукенцій. Кава також була доброю, хоч і не надто міцною. Врешті-решт, настав час повертатися на вулицю.
Дощ перестав падати, але він не пропав надовго - залишивши густі, похмурі хмари, дощ начебто нагадував про себе, ніби повторював - ні, я ще тут, лише зупинився щоб перевести дихання. Начебто натякав що він повернеться коли сонце зайде за обрій. Так і сталось - з настанням темряви дощ був там, як і казав. Та ми вже були не у місті - ми раптово потрапили в казку.
Кожній людині потрібна казка в житті. Потрібні неймовірно, позаземні-красиві речі, які можна побачити лише в своїй уяві, читаючи про магічні світи авторів-мрійників. Казкові світи які можна побачити у мультфільмах для дітей. У чудовому Копенгагені, зрештою, можна потрапити в зовсім реальну казку. Саме таку, несправжню, дитячу, неймовірну - але так само реальну як і все решта. У центрі міста є старий світ у якому казка живе вже століття. Місцеві діти та, найважливіше - дорослі можуть прости крізь двері та потрапити зовсім в інший світ під назвою Тіволі.
Аня чудово справилась з завданням, яке вона собі сама придумала. У мої двадцять п’ять років вона зуміла залишити холодне, мокре та повне турбот місто, посеред нього знайшовши казковий світ. Мабуть, нічого кращого їй не вдалося б придумати - це був ідеальний, як на мене, план. Адже де може бути краще, ніж у казці? Де найкраще сховатися від своїх проблем, переживань та негараздів як не у світі де таких концептів та визначень не існує взагалі?
Вхід у цей світ був яскраво освітленим приємним жовтим світлом. Ті, хто проходив або проїжджав поруч на велосипедах зупинялися на секунду щоб зробити фото хоча б входу у цю Різдвяну казку. Ми ж могли туди зайти. Насправді, Тіволі це лише парк розваг - з великими атракціонами, їжею, та різними іншими розвагами. Проте, під час святкового періоду, цей невеличкий парк перетворюють у дитячу фантазію за допомогою ліхтарів, декорацій та штучного снігу. Так, прогулюючись маленькими вуличками цього парку ти цілком і повністю розумієш що це все не справжнє, що це видуманий світ. Та все ж, через кілька хвилин ту починаєш розуміти як сильно тобі бракувало простої казки у твоєму житті - навіть якщо вона штучна, навіть якщо вона посеред похмурого міста. Ти відразу забуваєш про погану погоду, про легкий дощ який безперервно накрапав. Ти залишаєш усі свої думки та негаразди на вході і лише живеш цим моментом, цією хвилиною посеред неймовірної та штучної казки. Як десяти річна дитина ти заскакуєш на перший-ліпший атракціон, і він тебе крутить і крутить. Ти весь мокрий від дощу, особливо від мокрого крісла - та це не має значення, бо тебе піднімають над цим всім містом і його світло з висоти здається ще більш неймовірним. Ти бачиш звичайний краєвид звичайного, нудного Європейського міста. Ти бачиш вулиці по яких з сиреною та яскравим синім світлом їде швидка та поліція, сновигають інші машини та велосипедисти. Думаєш - а чому, ось чому решта всього цього міста не може бути такою, як цей невеличкий але неймовірний квартал, зайнятий парком Тіволі?
Спробувавши всі атракціони - крім тих які обоє вважали занадто страшними - ми, випивши гарячого вина щоб трохи зігрітись, пішли кататись по другому колу. Пізніше - і по третьому. Та найприємнішою розвагою була просто прогулянка вуличками цього маленького міста. Воно було справді побудовано для того, щоб народжувати віру у неможливе, у краще майбутнє у кожного, хто його відвідував. Мабуть, у місті де часто погана погода, а дощ та холод часто пригнічують радісні емоції, цей парк - це не просто так. Це радше необхідність. Це розумний спосіб не загубити себе у сірих щоденних робочих днях і знайти у собі віру у завтрашній день. Врешті решт, все що треба - це багато ліхтарів, атмосфера свята та лише трошки гарячого вина з прянощами. Казку можна створити у цього світі, навіть посеред найбезнадійнішого міста з найплаксивішою погодою, будь-де навколо себе - треба лиш трохи постаратися.
Буду чесним - на жаль, я не з таких людей котрі здатні подивитися на таку можливість як парк Тіволі і твердо сказати собі - “так, це саме те що мені треба”. Просто забити на всі “нє” і “а якщо” та піти туди бо так каже серце. На щастя, Аня не така як я. Тут я можу бути лише глибоко вдячний їй за це. Точніше, за те що вона не пропустила казку у нас з-під носа. Найкращий подарунок у день коли ти особливо відчуваєш себе старшим - у свій день народження - це знову відчути себе дитиною. Їй вдалось це мені подарувати.
Я знову знімав взуття на борту літака, котрий цілився до Києва. У мене не було відчуття що я повертаюсь - було відчуття що буду летіти лише кілька годин і від цього мені знову було моторошно. Начебто нічого не змінилося, мені все ще дивно літати так коротко. Єдине що було важко - залишати позаду ту казку, які теплими ліхтарями освітлює один квартал чудового Копенгагену.