(Текст Українською - нижче)

A marathon is always a story. It flows from frustration, anxiety, relief, happiness, suffering and a great elation on the finish line. Once I said that all stories from Berlin seem to be extraordinary. My Berlin marathon story is no exception.

It is impossible for me to forget the emotions I felt when I received an email confirming my participation in the BMW 2018 Berlin Marathon. I submitted my application without a strong determination backing such decision - it was a spur of the moment. Receiving a confirmation made me happy - but it also terrified me. It meant that in less than a year I would have to endure a marathon for the first time in my life.

Throughout my journey towards Berlin I would run countless training runs, a lot of half marathons and even a marathon just to prepare myself both physically and mentally for that special one - the Berlin Marathon. I was told that “Berlin marathon will not run itself - you will have to do it.” And I did.

How did I do? In short - I have failed spectacularly by my own standards, but that journey was worth it. Not only did I learn a lot of things about running, about this underrated beast of a distance called a marathon, but, above all, on this journey I have gained some real friends. Behind a half-informal, somewhat simplistic public facade of my running Club Ultra lies, perhaps, its true nature. And it is great. As such, the club is not built or held together by advertising, charity, money or any other similar selfish reasons. It is built upon the lack of thereof. I strongly believe that everyone who comes to run with us does so because they feel that the only thing they have to bring to the table is their love for running - everything else is secondary. And then, when there is too much running, we are able to completely forget about it and just be friends for one evening; to relax and have fun and re-start our runs the next day feeling stronger than before. Without such runs, training days, crazy trips and equally spectacular evenings and nights I would not have finished. More than that I would not have even started. I would like to extend my full gratitude to everyone who has shared a run with me; who helped me and supported me on my way to the finish. It would not have been possible without any single one of you.

Berlin marathon is unrivaled in its scale and complexity. It is impossible to imagine in your head how more that 40,000 people are about to embark on a 42.195 km journey - it can only be experienced in person. Berlin marathon is a flat course with constant, non-stop spectator support for all 42 km. People get out on the street to play music for you, to bake cookies and cakes for you, to give you food, water and beer. They invent some amazingly crazy and creative slogans and posters, they dance on their balconies playing music, they enjoy you run as much as you enjoy watching them. A whole marathon course becomes a corridor of joy, of elation, of noise and excitement that is hard to describe properly. It is relentless, it never stops all the way until the finish line and then for some time.

It was the marathon on which Eliud Kipchoge broke the world record by an astonishing 1 minute 18 seconds. He ran one kilometer on average every 2 minutes and 54 seconds 42 times in a row without rest - and he was smiling at the finish line. When I crossed the same line another 1 hour and 30 minutes later and heard about his result, I celebrated with everyone else around me. That’s because we ran with this iconic man today. He broke records - and somehow we couldn’t avoid feeling that we were a part of that. Even though we had really nothing to do with it - we were there, running, when the history was made. For us, runners, that fact is a reason important enough to celebrate, even if for a little bit.

Personally I think that anyone who is even slightly interested in running as a sport should see this event - either as a participant or as a spectator. It is really that good. I will be the first in line to repeat this experience next year. And, that time, I will be much, much better prepared. I also hope that in the future I will have the same amazing personal support team. Tanya, Nana and Anya blended right in with the supporters, but they threw a special performance when I was running by. It was great not to be alone before and especially after the start, and I really enjoyed their company. I would not have finished without their support and I will forever remember how happy I felt when I saw them 200m from the finish line, holding the flag and screaming their lungs out. They were incredible. They truly were.

Perhaps, it would be best to sign off with a modified quote from the J.F. Kennedy, which he said at the end of his famous speech in West Berlin in 1963.

All runners, wherever they may live, are citizens of Berlin, and, therefore, as a runner, I take pride in the words "Ich bin ein Berliner Marathonläufer."

Кожен марафон - своя окрема історія. Як у книжці, історія прогресує від незадоволення та нервів до певного спокою, страждань та великого щастя на фініші. Колись я сказав що всі історії з Берліну є надзвичайними. Історія мого Берлінського марафону є саме такою.

Неможливо забути мої емоції коли я отримав лист-підтвердження про реєстрацію на Берлінський марафон 2018 року. Подавав участь просто так - я не ставився серйозно до наслідків цього рішення. Тому коли отримав підтвердження я зрадів - але і дуже настрашився. Адже цей лист означав що менше ніж через рік мені доведеться витримати марафон вперше в житті.

Мій шлях до фінішу Берлінського марафону пролягав крізь безліч тренувань, багацько пів марафонів і навіть через один повний марафон лише для того щоб підготувати себе фізично та морально до того особливого старту - Берлінського марафону. Мені відразу сказати що “Берлін сам себе не побіжить - тобі доведеться його пробігти”. Це я і зробив.

Як у мене вийшло? Якщо коротко - не дуже добре, але цей шлях був вартий зусиль. Я не лише зрозумів дуже багато речей про біг, про складну марафонську дистанцію, та понад усе я знайшов справжніх друзів. За напів-неформальним, навіть дещо простим публічним фасадом Клубу Ультра є мабуть його істина суть. Біговий клуб не тримається навколо комерційної реклами, грошей чи якихось інакших егоїстичних речей. Навпаки, він побудований навколо браку цих речей. Думаю, що кожен може прийти до нас на тренування лише з любов’ю до бігу - все решта не має значення. Потім, коли бігу стає трохи забагато, ми здатні цілковито забути про нього і просто бути друзями, розслабитися та отримати задоволення від відпочинку щоб відновити тренуваня наступного дня з новими силами. Без тренувань, шалених поїздок на забіги, жартів та вечорів я, мабуть, не те що не фінішував би в Берліні - я навіть би не стартував там. Хотів би подякувати всім та кожному з ким мав честь бігати, хто допомагав та підтримував мене на шляху до фінішу. Я б не досягнув його без допомоги кожного з Вас.

Берлінському марафону немає рівних в розмірах та складності заходу. Неможливо просто уявити в голові як більш ніж 40,000 учасників розпочинають свою подорож довжиною 42.195 км - це можна лише пережити. Траса Берлінського марафону є доволі “плоскою”, з постійною та безперервною підтримкою глядачів на протязі всіх 42 км. Люди виходять на вулиці щоб грати для бігунів музику, вони печуть печиво та торти для них, роздають їжу, воду та пиво. Вони видумують дивовижні плакати, вони стоять на балконах де крутять музику, вони танцюють та отримують задоволення мабуть більше ніж самі бігуни. Марафон перетворюється на такий собі 42 кілометровий коридор щастя та шуму, і це важко описати правильно. Ця підтримка не згасає і є безперервною всю дорогу до фінішної лінії і потім ще трохи.

Цей марафон став особливим також тому що саме в цей десь Еліуд Кіпчоге побив світовий рекорд на цілу одну хвилину та 18 секунд. Він пробіг кожен кілометр в середньому за 2 хвилини та 54 секунди 42 рази під ряд без зупинок - і ще й посміхався на фініші. Коли я пересік ту саму лінію на одну годину та 30 хвилин пізніше та почув про його результат, я чомусь св’яткував з усіма хто також це почув. Це тому що в цей день ми бігли з цим видатним чоловіком. Він побив рекорди - і ми чомусь думали ніби ми були частиною цього досягнення. Хоч насправді ми нічого для цього не зробили - та все ж, ми були там, ми бігли коли падали рекорди. Чомусь для нас простої участі було достатньо щоб св’яткувати, хоч трошки.

Особисто я переконаний - кожен хто хоча б трішки цікавиться бігом мав би відвідати Берлінський марафон - якщо не як учасник то хоча б як глядач. Це насправді дуже круто. Наступного року я спробую знову там бути і того разу я буду значно краще підготовленим. Також сподіваюся що у мабутньому у тебе буде така ж чудова команда підтримки. Таня, Нана та Аня були чудовими глядачами але коли я пробігав мимо вони кричали особливо сильно. Було чудово не бути самотнім у Берліні, особливо після старту. Без їхньої підтримки я б не фінішував і я назавжди запам’ятав яким щасливим я був коли побачив їх за 200 метрів до фінішу, коли вони тримали прапор та кричали щосили. Вони були чудовими, насправді чудовими.

Мабуть, найкраще закінчити цей текст видозміненою цитатою Джона Кеннеді; ці слова він сказав завершуючи свою промову в Західному Берліні в 1963 році.

Всі марафонці, де би вони не жили, є жителями Берліну і я, як марафонець, пишаюсь коли кажу - “Я є Берлінський марафонець”.